Петро Федорович Залозний - філолог і письменник. Народився він 20 грудня  1865р в сім’ї козака м. Рашівка Гадяцького повіту. Після закінчення Рашівської Міністерської  2-х класної школи П. Ф. Залозний вчився в Лубенській гімназії та в Київському університеті. Полум’яна любов до української мови  прокинулась в П.Ф. Залозного ще в 3 класі гімназії.

Він уже тоді почав старанно вивчати народну творчість, писати поетичні твори. Закінчивши в 1889р. філологічний факультет Київського університету,  П.Ф.Залозний викладав мову і літературу в різних школах України. Коли він учителював у Прилуках, на його прохання в місто приїздили корифеї українського  театру - брати Тобілевичі, Г.П.Затиркевич-Карпинська.

Дружив П.Ф.Залозний також з видатним композитором  М.Лисенком, письменниками М.Старицьким, П.Мирним, О.Пчілкою, листувався з І.Франком, М.Коцюбинським та іншими. В сім’ї П.Ф.Залозного довгий час була фотографія М.Лисенка з автографом, яку подарував П. Залозному видатний композитор. П.Ф.Залозний був і хорошим художником, він написав великий   портрет М.Лисенка. Повісив його на найкращому місці своєї квартири і милувався ним.

Перший твір «Сиротина» П.Ф.Залозний надрукував у Харківському альманасі «Степ» в 1886р. Пізніше друкував свої твори у Галицькому журналі «Зоря» під псевдонімами З.Петрусь, Петро Явір та ін. .З 1887-1880рр. в цьому журналі було вміщено кілька поезій і перекладених творів інших письменників, оповідання «Свічечка», « Проти хвилі»,  «Студент», «Діти»,  «Водевіль», «На досвітках» тощо. В 1887р. в Києві вийшла збірка поезій П. Залозного « Русалочка» під псевдонімом З. Петрусь.

Багато уваги приділяв П.Ф.Залозний питанню вивчення і популяризації української мови, видавав популярні підручники. Так в 1906р. в м. Полтаві було надруковано його «Коротку граматику української мови».

Він читав для селян Рашівки змістовні лекції, доповіді на різні  теми, доопрацьовував  свої твори і підручники з української мови. Творчу роботу філолога і письменника перервала смерть в квітні 1921р. Поховано П.Ф.Залозного в с. Рашівка. Газета « Радянська освіта» від 8 січня 1960р. помістила статтю  професора, доктора філологічних наук М.Жовтобрюха « Народові відданий», яка присвячена  сторіччю від дня народження П.Ф.Залозного.

Ось деякі відомості з цієї статті.

 « Петро Федорович Залозний відомий як автор першого підручника української мови, що вийшов на Східній Україні 1906 року. Прогресивна громадськість України палко вітала появу такого підручника. У ньому вдумливо використано   досягнення лінгвістичної науки у вивченні української мови...

П.Ф.Залозний був всебічно обдарованою людиною, він цікавився театром, любив малювати, активно втручався в громадські справи, виступав з публічними лекціями…

Невтомний педагог- трудівник П.Ф.Залозний, який усі свої сили і свій яскравий талант віддав народові, розвиткові його мови і культури, заслуговує на вдячну пам'ять наших сучасників.»

Народився 23 лютого1813р. в м. Рашівка Гадяцького повіту Полтавської губернії в сім’ї прасола - купця 3 гільдії. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, потім перейшов у Пирятинську духовну  семінарію. В філософському класі написав два трактати: «Про безсмертність душі» і «Що таке розум, засіб чи мета?» Був  рекомендований  для навчання в академії, але вступив у Харківський університет на історико-філософський факультет.

В 1838рр. закінчив його, працював учителем латинської мови в першій Харківській гімназії. У 1841р. одержав ступінь магістра «древніх літератур». В 1848-1858рр. був інспектором  Курської гімназії, одночасно протягом 1849-1952 років виконував обов’язки директора училищ Курської губернії.

В 1858 році радою університету був обраний професором Харківського університету на кафедрі грецької і римської філології, а в 1859 році виконував обов’язки екстраординарного, а в 1862 р. – ординарного професора. В той же час виконував обов’язки інспектора класів Харківського жіночого інституту, а з 1868 р. – став директором Харківської першої гімназії. На цій посаді був до кінця свого життя.

Ф.В. Тихонович син прасола - купця 3 гільдії народився в м. Рашівці Полтавської губернії 1829 року. В 1844-1848  роках вчився і закінчив харківську  гімназію,  а потім Харківський університет(медичний факультет). З 1860 року був ад’юнктом при медичному факультеті для викладання фізики і хімії.

В 1866 році після захисту дисертації на тему: «Источники образования  углеводов в организме животных и вне его», удостоєний наукової ступені доктора хімії, а наступного року був призначений професором на кафедрі медичної  хімії і фізики  Харківського університету до 1885 року. Ще в 1866  році Феофан  Васильович Тихонович при хімічній лабораторії університету відкрив особливий відділ медичної хімії, в якому він і його учні – лаборанти і докторанти та  студенти проводили дослідження.

У 1867 р. був переведений в звання екстраординарного професора, а в 1869 р. ординарного професора по хімії.

1885 р.- було присвоєно звання заслуженого професора  хімії. Але  цього ж року, 25 листопада 1885 р. в зв’язку з хворобою звільнився  з роботи. Йому була призначена пенсія в розмірі повного заробітку за місяць 3 тис. крб. Ф. В. Тихонович мав нагороди: орден «Св. Анны  Второй степени», орден «Св. Владимира четвертой и третьей степени».

Останні роки з кінця 1885 і до своєї кончини 28 вересня 1888р. Ф В. Тихонович жив у своєму рідному селі Рашівка.

Харківські губернські відомості 12 жовтня 1888 р. на своїх сторінках розповіли про смерть і похорон професора Харківського університету так:«…Из c. Рашевка Гадячского уезда нам пишут… «Весть о внезапной кончине Феофана Васильевича быстро распространилась как в местечке, так и в городе, вызвал искреннее сожаление  у многих знавших покойных. Два года  прожил здесь, вдали от ученого центра Феофан Васильевич, но эти два года не прошли бесследно: он не отказывал никогда в медицинской  помощи населении, он помогал и средствами, и советами. Вот почему, помимо местной интеллигенции, масса простого народа приняла участие в печальном обряде погребения. Скромны были похороны  питомца и профессора Харьковского университета. 

Ставицькі, хто вони такі? Рід Ставицьких проживав  у Рашівці. Їх пам’ятають старожили села. Так, Сергій Петрович Ставицький з 1907р служив на кораблях Балтійського Флоту.

 На посаді командира  лінкора «Севастополь» приймав участь в розгромі війська Юденіча, що наступала на Петроград. За бойові заслуги, в період громадянської війни, нагороджений орденом Червоного Прапора. В 1920р закінчив військову академію в Ленінграді і був залишений там викладачем. В роки Великої Вітчизняної війни, Ставицький виконував ряд відповідальних доручень.

Був учасником розробки планів морської оборони Ленінграда, учасником керівництва морськими операціями на Балтійському морі, Ладожському озері і на Північному театрі військових дій.

 З 1942 р до кінця 1944р, Ставицький був начальником управління бойової підготовки Головного Штабу Військово-Морського Флоту.

За бойові заслуги в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945роки, нагороджений орденами: Червоного Прапора, орденом Нахімова 1 ступеня та багатьма медалями. Крім того за багаторічну службу в рядах Військово- Морського Флоту, нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Червоного прапора і орденом Леніна.

В 1950р  на 65- році життя пішов у відставку в званні віце-адмірала Флоту.

Якщо звернутись до родословної Ставицьких, то довідаємось, що його прадід М.Ф.Ставицький (1778-1841) був професійним військовим: приймав участь в боях з французами з 1806 по 1813 р. В тому числі в Пултуецькій битві (1806р) під Прейсіш – Еллав (1807р.)., під Вольфсдоргом (1807 р.), в серпні 1812 приймав участь в обороні Смоленська проти військ Наполеона. А 26 серпня 1812 р. – в Бородінській битві, а потім в боях, при вигнанні Наполеона з Росії в Сілезії, під Лейпцигом, а з грудня 1813р. на території Франції. Ставицький багато разів був поранений, контужений, здійснив особисто ряд героїчних подвигів.

Був нагороджений десятками орденів і медалей, мав ряд пільг, напр. персональна довічна пенсія, мав звання генерал – лейтенанта. Його батько теж був військовим у званні капітана.

В картинній галереї Зимового палацу у Петербурзі у залі   героїв Вітчизняної війни 1812р. експонується великий портрет генерал-лейтенанта М. Ф. Ставицького. 

Від солдата до генерала! Такий шлях пройшов Іван Тимофійович Кириченко, чиє ім’я носить вулиця в нашому селі. Син селянина-бідняка, народився 1900 року, був восьмою дитиною у сім’ї. У 10 років нестало батька. Бідність і злидні змусили йти в найми, за що одержував три карбованці у рік. Робота у наймах, служба у торговця Бутенка в Херсонській губернії була надто тяжкою, а щоденні знущання і побої змусили хлопця тікати «світ за очі».Ще рік-другий наймитства у багача Цілуйка в Рашівці дали хлопцю ясне розуміння нелюдської експлуатації і знущання.. При допомозі студентів, що жили на одній квартирі, Іван Тимофійович підготувався і здав екзамени за курс вищого початкового училища. Здобута освіта дала змогу перейти працювати на інший завод в електроцех з одночасним навчанням на електрокурсах. Закінчення курсів дало можливість поступити в гірничий інститут м.Дніпропетровська. Тут І.Т.Кириченко поступив у бойовий загін, що став складовою частиною Радянської армії. З того часу він став солдатом і дійшов до генерал-лейтенанта армії, якій і присвятив понад 40 років життя.

Служба в армії вимагала знань, освіти. І.Т.Кириченко закінчив військово-політичні курси, курси інженерні і командні. Будучи вже офіцером, навчається в Харківському політехнічному інституті на фізико-математичному факультеті і заочно навчається в Паризькому електроінституті (Франція). Навчатись у двох інститутах одночасно- справа нелегка.Військова служба часто несподівано вносить зміни в життя солдата, офіцера. У 20-30-х роках служби в армії Іван Тимофійович пройшов шлях від помкомроти до начальника зв’язку Далекосхідного фронту у 1939 році. Тоді на Далекому Сході була складна обстановка у зв’язку з агресивними діями мілітаристської Японії і її вторгнення в район озера Хасан. На Далекому Сході І.Т.Кириченко був до 1943 року.

У 1944 р. він назначений Начальником зв’язку Першого Українського фронту, а потім начальником зв’язку у групі маршала Василевського. Ця група у свій час об’єднала 4 фронти. По закінченні війни І.Т.Кириченко був інспектором військ зв’язку Головного Управління зв’язку СРСР. Разом з військами був у Німеччині, Угорщині, Польщі, Чехословаччині, Румунії. Після розгрому гітлерівської Німеччини – знову на Далекий Схід.

Після закінчення військових дій проти Японії одержав призначення і приступив до роботи Начальником військ зв’язку Київського військового округу.

У 1947 році Верховна Рада УРСР призначила його Міністром зв’язку УРСР. На цьому посту він був 13 років. У 1960 році, маючи 60 років, три поранення, пішов на заслужений відпочинок.

40 років служби в армії, десятки років депутатської діяльності міськрад Харкова, Полтави, Хабаровська, Києва, депутат двох скликань Верховної Ради СРСР – такий славний шлях від солдата до генерал-лейтенанта пройшов наш земляк, рашівчанин Іван Тимофійович Кириченко.

Рашівці

І в дні журби, і в час щасливий

Мого примхливого життя

Я мрією стрімкою лину

У милу Рашівку вабливу,

Яка не знає забуття.

Ці слова належать перу Кириченка Семена Трифоновича  нашого  земляка. Народився він 25 лютого 1895 року в с. Рашівка Гадяцького повіту в сім’ї селянина-бідняка. У 1909 році закінчив Рашівське двокласне Міністерське училище з Похвальним листом і нагородою – повним зібранням творів М.Гоголя. У цьому ж році поступає на навчання в Полтавську ремісничу школу, але через кілька місяців залишає навчання і переїздить з батьками у Херсонську губернію.

Через рік разом з батьками знову повертається в Рашівку, поступає навчатись у Великосорочинську учительську гімназію, яку закінчує в 1914 році і деякий час працює на вчительській роботі Гадяцького та Лебединського повітів.

У вересні 1915 року С.Т.Кириченко поступає навчатись в Полтавський учительський інститут, який закінчує в лютому 1918 року.

Його захоплює вир революційних подій, він обирається делегатом другого Всеукраїнського з’їзду Рад, але участі в його роботі не бере.

У 1919 році очолює роботу Першого з’їзду Рад Гадяцького повіту, потім голова ревкому. З 1920 року голова виконавчого комітету м.Ромни, а з 1923 – голова Роменського окружкому. Через рік – член колегії Наркомосу України, а з 1927 року – консул у м.Львові.

Опісля голова окрвиконкомів у Бердичеві й Прилуках, редактор видавництва «Література і мистецтво», заступник голови радіокомітету України.

У 1937 році безпідставно репресований; працював  в Актюбінську та Свердловській областях на вуглехімкомбінатах.

У 1960 році реабілітований, пенсіонер республіканського значення, писав вірші і нариси, які друкував у періодичній пресі.

Кириченко ФедірТрифонович народився 1903 року в с.  Рашівка, молодший брат Семена Трифоновича. Початкову освіту здобув у рідному селі.Одержавши середню освіту, поступив навчатися в Харківський інститут народної освіти, який закінчив у 1933 році. Літературну творчість Федір Трифонович розпочав в середині 20-х років.

У 1925 в газеті «На зміну» з’являються його перші вірші під псевдонімом Ф. Кохнович. Відтоді свої поезії він друкує в різних газетах і журналах. У 1932 році в Харківському видавництві вийшла перша поетична збірка Ф.Т. Кириченка «Слава героям».

З 1937 року по вересень 1941 Ф.Т. Кириченко на педагогічній роботі. Він викладає українську мову та літературу в школі № 3 м. Ромни.

За цей період він підготував і опублікував низку літературних статей, зокрема про творчість М.Коцюбинського, Івана Ле та інших. Друкує цікаві повісті «Стовпова дорога», «Гаркуша», а також статтю-розвідку про перебування Т.Г.Шевченка в Ромнах. З 1941 по 1945 роки  Ф.Т.Кириченко – учасник Великої Вітчизняної війни.

У післявоєнний період перебував на партійній та журналістській роботі, зокрема працював у редколегії газети Держкомвидаву України «Друг читача», друкує свої твори в різних збірниках, як «13 поезій 20-х років». Він упорядник поетичної збірки Марка Кожушнистого «Комсомольське серце» (1976). Член Спілки журналістів України. Помер у 1986 році під Києвом у пригороді Вишневе. 

Сімінько Меланія Никифорівна - Герой Соціалістичної Праці.

Народилася 13.01.1921 року у селі Рашівка. Навчалася в Рашівській семирічній школі.

Трудову діяльність розпочала в 1934 р. у колгоспі «Друга п’ятирічка», потім – у колгоспі «Нове життя» (с. Рашівка Гадяцького району Полтавської області). 

Працювала ланковою з жовтня  1943 до 1991 року.

У 1962 році Сімінько М. Н., одна з перших у Гадяцькому районі, на площі 10 га зібрала урожай по 101,4 ц з га сухого зерна кукурудзи, а на площі 30 га – по 69,4 ц з га.

Звання Героя Соціалістичної Праці Сімінько М. Н. було присвоєно Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23.06.1966 р. за успіхи, досягнуті у збільшенні виробництва і заготівлі пшениці, жита, гречки, проса, рису, кукурудзи та інших зернових і кормових культур.

Сімінько М. Н. нагороджена 2-ма орденами Леніна (1966, 1973), орденом Жовтневої Революції (1971), медалями.

Обиралась депутатом Полтавської обласної ради депутатів трудящих 4 скликань, Полтавської районної ради 5 скликань, делегатом ІІІ Всесоюзного з’їзду колгоспників. Брала участь у обласних нарадах кукурудзоводів (1961, 1962).